Навіщо створили Сеймський регіональний ландшафтний парк? Відповідь проста - такі були часи в середині 90-х!
Від СРСР Україна отримала в спадок мережу заповідників – доволі закритих від сторонніх природоохоронних територій, максимально вилучених із господарського використання – таких собі пам’яток природи. Їх «закритість» і «охорона» шляхом невтручання стали причиною того, що за ними сформувався міф про заборону та марнотрацтво. А причиною тому – заростання лісу підліском, маса мертвої деревини. Все це справляє враження закинутої землі і хаосу. Насправді ж дика природа так болісно відновлюється після тисяч років природокористування. За дотриманням заповідного режиму слідкує спеціальна адміністрація заповідника. Чекати відновлення природи доводиться десятиліттями і сотнями років, поки більш-менш відновиться природний баланс. Повного відновлення природи не відбудеться. Сьогодні це вже зрозуміло, бо занадто малі й ізольовані одна від одної заповідні території. Створювати нові заповідники надзвичайно складно, бо майже не лишилося «вільних» земель.
Інша справа національні та регіональні ландшафтні парки європейського зразка. Це відносно відкрита для сторонніх природоохоронна територія, землі з господарського використання не вилучаються, навіть здебільшого залишаються у своїх власників. В грубому наближенні це щось на зразок природоохоронного кооперативу, члени якого розуміють важливість збереження природи і вміють скористатися конкурентними перевагами життя серед натуральних або навіть диких ландшафтів. Держава сприяє таким ініціативам і в нашому випадку створює спеціальну адміністрацію нацпарку, фінансує її діяльність. Таким чином, національні природні парки – не лише зберігають і відтворюють природу, але ще й сприяють організації відпочинку людей, мотивують до раціонального використання природних ресурсів та є науковими центрами і освітніми закладами. Проблема із «вільними» землями для створення національних природних парків не стоїть. Питання в бажанні землекористувачів і вмінні домовлятися, тримати слово та відпрацюванні механізмів взаємодії державних органів і місцевого самоврядування.
Отже, регіональні ландшафтні та національні природні парки в українському варіанті - суто європейські, сучасні способи збереження природи і довкілля загалом. Ніхто ж не проти збереження природи?
У національному природному та регіональному ландшафтному парку, не вся земля вилучається у землекористувачів. Однак власники землі мають узгодити питання дотримання режиму використання ділянки, буде вона сіножаттю чи пасовищем, навряд чи можна буде осушувати територію, тощо.
Формат парку, на відміну від заповідника, передбачає диференційований режим використання земель, менше заборон та обмежень – є ділянки для сільського господарства, розбудови туристичної інфраструктури, а найбільш дикі і важкодоступні місця – для дикої природи.
Найголовніше, що нацпарк потенційно є чимось на зразок кооперативу, де всі хто живе і працює, отримують додаткові конкурентні переваги, нехай ними ще потрібно навчитися користуватися.
Регіональні ландшафтні парки - найкращий індикатор для української реформи децентралізації, наскільки ефективно місцеві громади навчаться раціональному використанню природних ресурсів і призупиниться освоєння земель під сільське господарство, нові сміттєзвалища, кар'єри...
Тому поки КЗ СОР "РЛП "Сеймський" розвивається як прокатний пункт туристичного спорядження (http://seymskiy.sumy.ua/blog/rpl-seymskiy-chekaie-na-vas) і група під прикриттям, що намагається нагнати жаху на недобросовісних у застосуванні плугів та отрутохімікатів аграріїв. Ось ще отримають гектар землі і будуть щасливі. А могли б не ровери в оренду здавати (ніша для малого бізнесу), а пропагувати запозичені чи навіть ініціювати свої ідеї як об'єднати людей навколо проектів зі збереження природних ландшафтів. Маєте план?
Найгірше, що багато установ природно-заповідного фонду України так і працюють і державна підтримка, наукові осередки їм мало що пропонують в рамках описаної вище місії національних і регіональних парків.
