Линове – село у Конотопському районі Сумської області. (Частина 2)
У селі ми познайомились із місцевими жительками Жанною Дзекуновою та харзматичною Тетяною Іллівною, яку кличуть просто – баба Тася
Саме вона люб’язно запросила нас гостини до своєї хати, показала горюнський костюм та заспівала дзвінких пісень
Жінки розповіли нам про життя села та традиції горюнів, а ми спішимо повідати вам
?
З давен Линове було багатим селом, кожен жив для себе та тримав господарство
Пізніше село потрапило у владу монахам, які не давали спокою та знущалися над місцевими. Селяни стали справжніми рабами, на яких пахали землі. Ігумен, навіть, обирав найгарніших жінок та запрягав у свій віз, ще й батогом підганяв. Одного разу, це побачив драгун і вирішив покарати за таке зухвальство, тож відшмагав ігумена. Злякавшись розплати, драгун втік куди подалі. На тому місці утворився рів, який місцеві прозвали «Драгунів рів».
?
Перед святом Трійці горюни водять «какушку» (від рос. кукушка). Жителі наряджали стрічками та квітами березову гілку, ходили по селу співали пісень та закликали хороший врожай
На Різдво горюни «шандрують», тобто щедрують.
?
Однією з традиційних страв горюнів є «сичики» – потрібно розтовкти квасолю, додати смажене сало, цибулю, потім розкатати у кульки. «Клинухи» робили із сирокваши, яйце, сода, сіль, цукор, розтоплений смалець, мука, далі ліпили ромбики і пекли у печі. Борщ варили у пічці у горщику, який називали «махотка».
?
Як виявилося, що місцевість раніше славилася своїми умільцями «горшколіпами», що робили вироби з глини: махотки, глечики та кувшини, в яких топили молоко. Серед гончарів була справжня боротьба за видобування глини, кожен мав своє джерело і ніхто з майстрів не розкривав своє місце.
?
До традиційного одягу входять свитки та шуби із овчини, а це означає, що місцеві розводили овець
Жіночий костюм складається із вишитої «рубахи», «паньови» – спідниці із розрізом попереду, «фартушки» і на голову вдягалася «намітка» – своєрідна хустка, якою покривають волосся і зав’язують вузлом доверху, а на ноги вдягають плетені «лапті» із липи
?
На весілля молодиці запрягали «весільний поїзд», так називали повізку з конями. Традиційно випікали коровай з шишками. Рідні та гості молодих усю дорогу до хати співають жартівливі весільні пісні, в яких сторона нареченого та нареченої передразнюють один одного.
Горюни до сьогодні зберегли свою говірку. Особливістю вимови є «кагокання», тобто вимова твердого «г» перед «о». Така особливість об’єднує їх із такими етносами як полехи, саяни, новосільські козаки. В цілому говірка представляє собою суміш української, білоруської та російської мови: «каго» (кого), «йон» (його), «утьок» (втік), «ходють» (ходять), «зяльоний» (зелений), «вязьоть» (везе), «сяло» (село), «бив» (був).
Пісня є невід’ємною частиною життя горюнів. На усі випадки життя горюни мають пісні – весільні, обрядові, жартівливі, святкові, сумні, календарні. Завдяки своєму діалекту та особливості вимови, їх пісні можна вважати унікальними у своєму роді.
