12 квітня 2023 року було проведено територіальний етап ХVІІІ Всеукраїнського історико – літературного конкурсу «Лицарі українського романтичного світосприйняття: М. Коцюбинський, С. Параджанов»
Сьогодні, 12 квітня 2023 року було проведено територіальний етап ХVІІІ Всеукраїнського історико – літературного конкурсу «Лицарі українського романтичного світосприйняття: М. Коцюбинський, С. Параджанов». Я не буду писати багато: хочеться ознайомити читачів групи з творчою дослідницькою роботою Галагудіної Надії. Комусь цей пост здасться задовгим, але прочитавши його, виникає непереборне бажання подивитися фільм "Тіні забутих предків" - неперевершений шедевр Сергія Параджанова - ще раз. Дякуємо Надії та її наставниці С.В. Скворцовій за таку чудову роботу!
«Тіні забутих предків» - шедевр світового кіномистецтва.
Повість "Тіні забутих предків" належить до золотого фонду нашої класики. Це лебедина пісня М. Коцюбинського, зелена казка гуцульських гір, у якій він вознісся на верховину слова. І свого, й українського, і загалом - красного, бо, читаючи повість, іноді ловиш себе на думці, що краще, ніж тут, про що-небудь сказати годі, а зокрема про Карпати, гуцулів і їхній світ — то й поготів.
Кожне справді значне явище витворює навкруг себе своєрідне силове поле, продовжує жити у нових формах, жанрах, шедеврах. Саме так сталося й тут. Однойменний кінофільм С. Параджанова посідає у нашій культурі, мабуть, не менш почесне місце, аніж повість, за мотивами якої його знято. Свідчення цьому — і гран-прі на міжнародному фестивалі у Аргентині, і великий прокатний успіх в Україні та за її межами. Особливо важливо, на мій погляд, що фільм "Тіні забутих предків" С. Параджанова перегорнув нову золоту сторінку в історії українського кінематографу, на якій, окрім С. Параджанова, полишили свої автографи актор І. Миколайчук, оператор, а потім режисер Ю. Іллєнко, художник Г. Якутович та ще ціла плеяда блискучих імен. Їхніми зусиллями українське "поетичне кіно" відновило свою довженківську силу і заграло новими барвами.
Фільм “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова – неперевершений шедевр українського кінематографа. Стрічка була знята 1964 року до сторіччя Михайла Коцюбинського, автора однойменної повісті про кохання Івана та Марічки. Як же виникла ідея створити фільм?
“Ледве я вчитався в повість Коцюбинського, як захотів ставити її. Я закохався в це кристально чисте відчуття краси, гармонії, нескінченності”, – писав Сергій Параджанов у статті для журналу « Мистецтво кіно» у 1966 році.
“Вирішивши знімати фільм, ми спішно виїхали в Карпати»,- згадував Сергій Параджанов. Чим же так вабить кожного, хто потрапляє на Гуцульщину, ця місцина? Так, звичайно, красою природи, екзотичними звичаями та побутом її мешканців, унікальною міфологією.... Та все ж обмежитися отаким переліком суто зовнішніх рис було б замало. Вона вабить своєю первозданністю, а також недоторканістю. Вона досі така, як була й уся "решта" землі колись, на початку світу. Хіба ж можна сказати, коли відбуваються події твору? Сто і тисячу літ тому тут усе було приблизно так само, як і 1911 року, коли в гуцульськім селі Криворівня гостював, збираючи матеріал, М. Коцюбинський. "Якби тільки Ви знали, який це дивний, майже казковий закуток. Смакую всю насолоду первісного життя", — писав митець.
« Коли я прибув на місце і озирнувся, мене зовсім не охопила чарівність. Швидше, навпаки,»- згадував С. Параджанов. Перше, що потрапило на очі, стосувалося повсякденної сучасності. Він побачив європейське взуття, асфальт, велосипеди, високовольтні вишки. Скелі, де билися Гутенюки з Палійчуками, вже немає: її підірвали, коли прокладали дорогу. Знімальна група шукала місця, де відбувалася дія повісті Михайла Коцюбинського – у Верховинському районі Івано-Франківської області. Для кіношників влаштовували тури по граждам – традиційним гуцульським дворикам, утвореним з житлового будинку та господарських будівель.
Параджанов став жити серед гуцулів, вивчати їхні звичаї і запрошувати зніматися в кіно. Крім виконавців головних ролей, всі інші герої фільму – справжні гуцули . Іван Миколайчук зразу ж зачарував режисера. . « Юний, дуже стурбований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були вражені, забули про все, навіть про те, що вже затверджено іншого актора.»
Ларису Кадочникову затвердили швидко. Побачивши її на вулиці, Сергій Параджанов крикнув, що це справжня Марічка, і вирішив віддати роль їй.
Над фільмом працював потужний творчий колектив, «люди великої творчої міри»(І. Дзюба). Режисер-постановник — Сергій Параджанов, оператор — Юрій Іллєнко, художник — Георгій (Юрій) Якутович, композитор — Мирослав Скорик, актори — Іван Миколайчук (Іван), Лариса Кадочникова (Марічка), Тетяна Бестаєва (Палагна), Спартак Багішвілі (Мольфар). Автор сценарію — закарпатський письменник Іван Чендей, у співавторстві з С. Параджановим.
Про що ж йдеться у повісті та фільмі? Автор розповідає про закохану молоду пару — Івана та Марічку. Малий гуцул Іванко Палійчук стає свідком загибелі свого брата Олекси, а потім вбивства свого батька у перепалці з чоловіком із ворожого роду Гутенюків. Під час цих подій Іванко знайомиться з Марічкою, донькою вбивці його батька, дає їй ляпаса і викидає хустку в річку. Проте замість ворожнечі між ними виникає приязнь. Після смерті брата Іванко лишається останньою дитиною в сім'ї.
Іван та Марічка ростуть і проводять багато часу разом і закохуються одне в одного. Однак їхня рідня обурена цими стосунками, пам'ятаючи про ворожнечу родів. Марічка передбачає, що їм не бути парою. Господарство ведеться погано, тож невдовзі Іван вирушає на заробітки на полонини пасти овець і робити бринзу, плануючи повернутися до зими й одружитися з Марічкою.
Якось, пішовши шукати загублену Іваном вівцю, Марічка зривається зі скелі в гірську річку та гине. Спустившись із полонини, Іван дізнається про зникнення коханої та вирушає на її пошуки. Приєднавшись до сплаву, він знаходить тіло Марічки.
Після цього він замикається в собі й довго ходить понурий. За кілька років зустрічає Палагну й одружується з нею. Господарство ведеться добре, але Іван далі тужить за Марічкою. Палагна це розуміє, але намагається схилити Івана завести дітей. Він уникає цієї теми. Палагна починає зраджувати Іванові з сусідом — мольфаром Юрком. Іван, втім, байдужий до цього, оскільки все ще кохає Марічку. Померла починає йому ввижатися.
Палагна просить у Юрка, щоб той наслав на Івана чари і той помер. Іван стає відлюдькуватим, образ Марічки з'являється йому знову й знову. Пішовши за примарою однієї холодної ночі, він помирає. Ховають Івана за місцевим звичаєм, з танцями і піснями, за чим у вікна спостерігають діти.
Не є випадковою і назва фільму, що повністю віддзеркалює його зміст. Серед гуцулів, відрізаних горами від широкого світу, збереглися ті давні світовідчуття, коли природа і людина, дійсність і вигадка, реальне й фантастичне зливались в одне нероздільне ціле, збереглись традиції та обряди.
«На святий вечір Іван був завжди в дивнім настрої. Наче переповнений чимось таємничим й священним, він все робив поважно, наче службу божу служив».
Традиційними як для гуцулів, так і для більшості українців були такі обряди: настилання в кімнаті сіна (дідуха), приготування дванадцати культових страв, поминання душ померлих, різдвяна молитва. Але деякі звичаї не є характерними для нашої території, а саме: обкурювання хати («...обкурював ладаном хату й кошари, щоб одігнати звіра й відьом»); ритуальне годування худоби («...перш ніж сісти за стіл, ніс тайну вечерю худобі»); закликання на тайну вечерю нечистої сили («...кликав на тайну вечерю до себе всіх чорнокнижників, мольфарів, планетників всяких, вовків лісових та ведмедів»);
запобігання перед стихіями природи («...кликав бурю, щоб була ласкава прийти до нього на ситі страви, на палені горілки, на вечерю святу...»).
Гуцули також багато уваги приділяли квітневому святу Теплого Юрія (24 квітня за ст. ст.), яке асоціювалося в них з повнокровним пробудженням природи, адже «води, на яких плава земля, піднесуть її вище до сонця, Юрій закосичить ліси і царинки...».
Магічною силою вони наділяли першу росу в Юр'їв день, тому господар повинен був викачатися в ній на своєму полі, це мало забезпечити добрий урожай. Звідси й вислів: «Юрієва роса краща од вівса».
Цікавим є обряд поховання у гуцулів. Обряд поховання вимагає голосіння над покійником. Палагна «файно голосить», як відзначили сусідки. Через деякий час вболівань за покійним раптом виникає питання: «Чи не багато вже суму мала бідна душа?». Проводжаючи душу на той світ, вважають, що вона і так настраждалась під час життя, тому має залишити землю веселою, щоб там уже не знати горя. І раптом змінюється настрій: «Така думка, видимо,таїлась під вагою гнітучого смутку, бо од порога починався вже рух. Ще несміливо тупали ноги, пхалися лікті, гуркотів часом ослін, голоси рвались та лишались в глухому гомоні юрми. І ось раптом високий жіночий сміх гостро розтяв важкі покрови суму, і стриманий гомін, наче поломінь, бухнув з – під шапки чорного диму». Під дією цих веселощів, що перетворюються на справжній карнавал, і мертве обличчя ніби починає усміхатися загадковою усмішкою смерті.
Так поєднуються і смерть, і життя, і оптимізм людини, яка в цьому обряді показує свою зневагу до смерті.
Віруючими людьми були гуцули. Фільм «Тіні забутих предків» насичений істотами традиційної української міфології – нявки, арідники, щезники, лісовики, чугайстири, мольфари, відьми тощо.
Нявки живуть у лісі і з'являються людям в образах молодих, вродливих дівчат. Як розтануть сніги, мавки бігають горами і долинами і засаджують на них квіти. Відрізнити мавку від дівчини можна тим, що у мавки ззаду видніються нутрощі. Там, де мавки танцюють, трави не буде навік. Часом вони заманюють людей у безвість. Уберегтись від нявки можна, лише скинувши сорочку і переодягнувши її навиворіт.
Чугайстир (лісовий чоловік), який дуже приязно ставиться до людей, розмовляє з ними, гріється біля вогнища, а по лісах знищує нявок. Він не носить ніякого одягу, а його шкіра покрита буйним волоссям. Людині не робить зла, а лише чемно запрошує до танцю, а відтанцювавши, відпускає. Деколи обороняє людей від шкоди.
Так, у повісті «Тіні забутих предків» Іван зустрічає у лісі чугайстра і, боячись за нявку, яка з'явилась в образі Марічки, охоче запрошує чугайстра до свого вогнища і танцює з ним, ще й грає на флоєрі мелодію, яку підслухав у щезника.«Він був без одежі. М'яке волосся покривало все його тіло, оточало круглі і добрі очі, заклинилось на бороді і звисало на грудях. Се був веселий чугайстир, добрий лісовий дух, що боронить людей от нявок . Він був смертю для них : зловить і роздере».
Щезник (Чорт, Лісовик) увесь порослий шерстю, на ногах має копита. У лісі пасе звірів, його отара — олені, зайці. Ведмеді, вовки і рисі — то його пси і коти. Він пасе і оберігає від зла свою отару. Іноді деякі мисливці укладають з лісовиками угоду, щоб насилали їм дичину, але то є великий гріх. Бо щезники — нечисті духи. Інколи вони так водили людей, щоб ті не вибралися з лісу.
Вірили гуцули і у те, що нечиста сила є й у селах. Такими, наприклад, вважалися сусіди Палагни та Івана. Хима перекидалася ввечері на білого пса та металася по сусідських загородах, шкодячи худобі. Це через неї, була впевнена Палагна, худла руда корова, давала менше подою. Сусід Юра прирівнювався ними до Бога, бо тримав у своїх руках усі сили земні й небесні. Палагна сама бачила, як одного разу він зупинив хмару, повернув її в інший бік від полів.
Мольфар - людина, яка, як вважається, має надприродні здатності, чаклун. За місцевими повір'ями, існують добрі і злі мольфари (так звані білі, або сонячні, і темні, або місячні). Вони займаються цілительством, управляють силами природи (наприклад, погодою), використовуючи для цього заклинання, особливі предмети, трави.
У західних областях України, а особливо в Карпатах, мольфари користуються авторитетом. Постать чаклуна-мальфара для західноукраїнських мешканців така ж реальна, як і обожнювання та персоніфікація природи, природних явищ, рослин та тварин. Як для давніх греків їх боги-олімпійці були земляками-сусідами, так і для гуцілів реальне і дієве безпосереднє спілкування з духами природи.
Саме цей органічний зв'язок повсякденного існування жителів Карпат з фантастичними персонажами та явищами зміг відчути і передати глядачам талановитий кіномитець Сергій Параджанов. Саме у цьому криється один з факторів надчуттєвої популярності фільму.
4 вересня 1965 року відбулася презентація фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків".
У західній пресі з’являються захоплені відгуки. Журнал «Екран» (Польща), за 1966 рік писав: «Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі… Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал, в рамках якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи».
«Бувають такі фільми, які назавжди врізаються в пам’ять. Цей фільм не схожий на інші, він унікальний: поема, опера, легенда…Дивовижна стрічка! Дивовижний показ життя народу, все ще зв'язаного зі старими звичаями, традиціями, обрядами. Фільм виходить на екрани Парижу. Не пропустіть його!»(«Юманіте»)
У 1965 р. на Міжнародному кінофестивалі (МКФ) «Південний хрест» (Мар-Дель Плата, Аргентина) фільм одержав золоту медаль та приз ФІПРЕССІ за колір, світло й спецефекти.
«Тіні забутих предків» отримали Кубок Фестивалю фестивалів у Римі (1965), Премію Британської кіноакадемії за кращий зарубіжний фільм (1966), Золоту медаль за режисуру МКФ у Салоніках, Греція (1966).
У 1991 р. Державної премії України ім. Т. Шевченка удостоєно
С. Параджанова (посмертно), Ю. Іллєнка, Л. Кадочникову, Г. Якутовича.
Великий твір мистецтва, зовсім новий фільм, де використано кращі традиції Ейзенштейна й Довженка.
Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них -24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні,Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.
У червні 2021 року Довженко-Центр оприлюднив рейтинг українських кінофільмів за версією критиків. "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова, зняті за однойменною повістю Михайла Коцюбинського, зайняли однозначне та беззаперечне перше місце в рейтингу.
Всесвітнє визнання стрічки – це плід мольфарських чар. Принаймні на це натякнув останній відомий мольфар Михайло Нечай. Він жив у селі Верхній Ясенів на Івано-Франківщині та у 1960-х роках консультував Сергія Параджанова з приводу гуцульської самобутності та історії краю. Однойменний фільм С. Параджанова займає в нашій культурі не менш почесне місце, ніж повість, за якою він був знятий. Вражає експресивність фільму, уміння режисера скористатися Божим даром – відчувати серцем, бачити красу і створювати зорові образи, історії про кохання, смерть і вірність лебедину, наповнені силою язичницької віри. Якщо запитати глядачів, що вразило їх найбільше, то відповіді будуть різні. Когось стрічка вразила своєю правдивістю та відкрила нові, надзвичайні традиції гуцулів. Хтось виділив неперевершений талант режисера, акторів, який допомагає з легкістю поринути в інший світ, окремий всесвіт. Хтось дізнався про справжнє звучання трембіти і зрозумів, що такого ставлення до природи, обрядів та звичаїв не знайдеш у культурі жодного народу світу. А дехто взагалі до перегляду кінострічки майже нічого не знав і особливо не цікавився звичаями та культурою гуцулів, і саме «Тіні забутих предків» дали змогу ознайомитися з цією дивовижною етнічною групою українців. На питання: «Чи зумів Сергій Параджанов у фільмі передати захоплення М. Коцюбинського Гуцульщиною?» ми з впевненістю відповімо, що дуже рідко фільм здатний передати почуття, енергетику та залишити не менш сильне враження, ніж книга, але Параджанову вдалося це зробити. Це свідчить про те, що С. Параджанов, як і Коцюбинський, закохався в Гуцульщину, її природу, екзотичні звичаї, побут мешканців, унікальну міфологію. Як повість, так і фільм виховують почуття відданості Батьківщині, почуття відповідальності за збереження народних традицій, формують загальнолюдські цінності, бо створена митцями легенда про кохання постала перед нами у всій красі фольклорних костюмів, обрядів, звичаїв українських горців, що живуть на карпатських полонинах.
