«Тіні, що не тікають»
У четвер, 8 травня, в Україні і світі відзначають День пам’яті та примирення. Сьогодні Україна знову стоїть на передовій боротьби зі злом. У наших дітей забрали дитинство…
Вчора було підведено підсумки челенджу літературних есе «А ми тую червону калину підіймемо…». Хочемо ознайомити читачів з есе переможиці Філіпової Марії. Слова тут зайві, текст з глибоким змістом і глибокою алегорією. Вітаємо Марійку, подарунок буде вручено найближчим часом.
Це не почалося вчора. І не закінчиться завтра. Бо все, що ми бачимо зараз — уже було. І все, про що мовчить земля — досі кричить у мені.
Я з прикордоння. Тут вітер несе голоси з інших боків, змішує мови, пам’яті, сліди. Тут межа — не просто на карті. Вона проходить крізь серце. І в цій межі — тінь війни. Вона стара і нова водночас. Вона змінила форму, але не змінила сенсу. Бо війна — це завжди про те саме: хто ми, за що стоїмо, і чим готові платити.
У шкільних підручниках Друга світова — це дати, фронти, лінії наступу. А в реальності — це села, де більше не співали. Це ліси, що пахли не соснами, а порохом і кров’ю. Це вікна, крізь які дивилися матері й нічого не бачили — бо сини не повертались.
Я знаю — як нищили рідну Україну. З людьми. З історією. Я знаю про страшну трагедію моєї Нової Слободи. Як вбивали мирних жителів, як різали немовлят, палили будинки.
Це була війна не лише за територію — а за саму ідентичність. За те, щоб ми не залишились. Щоб не було кому говорити українською, не було кому вчити дітей правди, не було кому згадати.
А тепер усе знову.
Я бачила, як розривається земля. Не так, як у 40-х. Але теж — від вибухів. Бачила, як дорослі мовчать — так само, як колись мовчали ті, що пережили війну. Мовчать, бо біль не вміщається в слово.
І я знаю — ми не перші, хто проходить це. Нас вчила тиша наших предків.
Зараз я не можу сказати, що буде далі. Але я знаю, чому ми стоїмо. І за що тримаємось. За тих, хто вже стояв — і впав. За тих, кого забули — але не ми.
…Мене часто питають: а що ти знаєш про ту війну, про Другу світову? А я мовчу. Не тому, що не знаю. А тому, що знаю — по-іншому. Не з дат і назв битв. А з відлуння, яке залишилось у рідній землі.
Сьогодні війна знову. Але тепер ми вже знаємо. Ми не питаємо “за що”. Ми питаємо “для кого”. Для кого тримаємо позицію. Для кого стоїмо на прикордонні. Для кого говоримо “ніколи знову” — і готуємось знову.
Це не нова війна. Це продовження старої.
І я думаю: якби ті, хто лежить у безіменних могилах, побачили нас сьогодні — вони б упізнали нас. Бо ми — з того самого болю. З того самого вогню.
Так само, як тоді, ми знову плетемо сітки, збираємо теплі речі, малюємо листи. Так само, як тоді, молимося про тишу, яка не тисне. А дає дихати.
Ми різні, але ми — з того самого дерева. Того, що пережило війну. Того, що корінням у крові, а кроною — в надії.
Ми пройдемо. Бо це — наш шлях. Не обраний, а даний. Бо ми народ, який пам’ятає. І памʼять — наша зброя. Не для помсти. А для правди.
Я не знаю, скільки ще триватиме ця війна. Але знаю, що попереду — наше. А позаду — їхнє. Тих, хто ішов лісами. Хто мовчав у підвалах. Хто не дочекався, але вірив.
І я хочу, щоб вони знали: ми пам’ятаємо.
І ми — тримаємо.
ЦДЮТ Новослобідської сільської ради
