Діти війни
Війна змінює не лише міста й долі – вона змінює спосіб, у який діти дивляться на світ. Для когось вона стала фоном дорослішання, для когось травмою, яку важко подолати. Для 15-річної Марії ФІЛІПОВОЇ з Новослобідської громади на Конотопщині війна стала поштовхом до глибокого осмислення реальності через слово.
Її дитинство минає в умовах війни, і саме тут, у прифронтовій громаді, вона навчилася говорити про складне словом. Марія навчається у 9 класі Новослобідського ліцею й уже вісім років поспіль залишається відмінницею, переможницею всеукраїнських і обласних літературних конкурсів та активною учасницею шкільного життя.
Вона належить до покоління дітей, яким довелося подорослішати надто рано. Можливо, саме тому її тексти не «дитячі» у звичному розумінні. У поезії та прозі Марії – біль, пам’ять, тиша після вибухів і глибоке осмислення того, що відбувається з країною і з людьми.
Від перших оповідань до усвідомленого письма
Писати Марія почала ще у молодшому віці, коли це не було пов’язано ані з конкурсами, ані з оцінками. Це був інтуїтивний процес, а перші тексти стали спробою зазирнути глибше у всесвіт.
«Спочатку я писала оповідання, мені тоді було років 8-9 – до цього захоплювалася лише читанням. Це було повчальне оповідання, я хотіла показати красу природи, силу людей і підняти важливі проблеми. Коли в школі проводився конкурс, я вирішила здати цей текст, аби його прочитали інші, а не тільки я. Мені хотілося, щоб хтось ще побачив красу світу з іншого погляду – дитячого, щирого, без фальші», – розповідає дівчина.
Згодом це бажання ділитися власним баченням світу лише посилилося – особливо тоді, коли війна перестала бути абстрактною темою з новин. Вона увійшла у повсякденність і змусила шукати форму для складних, часто суперечливих почуттів.
Марія хотіла розповідати про те, як люди проживають ці страшні часи, показати біль військових, їхні думки, їхню тишу. Окремі твори дівчини присвячені Небесній Сотні, будням військових, про те, що відбувається в їхніх серцях. Дівчина ділиться, що хотіла пережити цей біль і передати його читачам, щоб вони змогли хоча б умовно відчути те, що щодня проживають воїни.
Попри численні перемоги у конкурсах, Марія не вважає нагороди головним результатом своєї творчості. Для неї важливіше, щоб слова доходили до читача й не залишали байдужими. Найкраща перемога – це бути почутою.
Писати не щодня, але по-справжньому
Марія не сприймає письмо як щоденну дисципліну чи обов’язок. Її тексти народжуються з внутрішнього стану, тоді, коли емоції накопичуються настільки, що мовчання стає важчим за слова. Письмо – це не терапія у звичному сенсі. Воно не знімає біль, але дозволяє його усвідомити, прожити й надати сенсу. Саме через тексти вона намагається говорити про складне так, щоб це було зрозуміло іншим.
«Я не пишу щодня, я пишу із натхненням. Коли відчуваю біль, смуток або навіть радість. Але найчастіше я повертаюсь до письма саме тоді, коли переживаю тяжкі часи. Зараз я збираюсь опрацювати вірш про школу. Про нашу школу, якої не вистачає. Про школу, яку розбили», – ділиться школярка.
У ці періоди для Марії особливо важливими стають люди, які поруч або присутні в її житті через пам’ять і приклад. Саме вони допомагають не замкнутися в собі й не опустити руки. У першу чергу – це рідні. Це військові. Це наші люди, які потерпають від злочинів ворога. Це ті, кого вже немає фізично, але вони живуть у серці кожного з нас.
Коли стає особливо важко, Марія думає про тих, хто нині боронить країну на передовій, і про тих, хто віддав за це життя. Усвідомлення цієї ціни додає їй сил не зупинятися й жити далі на своїй землі, з надією на мир.
Життя з поглядом у майбутнє
«Я втратила дитинство. Я втратила юність… Війна закінчиться. Але вона ніколи повністю не піде – вона залишиться в душі кожного», – говорить Марія. Та попри все, вона не замикається лише в теперішньому. Вона думає про майбутнє і бачить себе державним службовцем, щоб допомагати людям і намагатися змінювати систему зсередини. Для неї це не про статус, а про відповідальність.
«Я хочу пов’язати своє життя з державною службою. Щоб люди вірили в державу і в тих, хто служить народові. Я йду туди з вірою і з розумінням, що буде складно. Що будуть розчарування. Але я завжди пам’ятатиму про людей, які потребують доброчесних і гідних працівників держави. Я готова допомагати і робити все, щоб наша країна ставала кращою», – розповідає дівчина.
Говорячи про себе у майбутньому, Марія не називає посад чи звань – для неї важливі зовсім інші речі, насамперед, це вірні люди поруч, кохана людина, діти і навіть незнайомці, які ставитимуться з повагою і розумінням.
Вона переконана, що після перемоги, її громада відродиться й збереже пам’ять про ціну, заплачену за свободу. Люди об’єднаються, дороги відремонтуються, розвиватиметься туризм, на водоймах збудують зони відпочинку, відкриються парки. Вулиці будуть чистими, будинок культури знову заграє новими барвами, музеї повернуться до звичного життя. Монастирі, церкви, печери – усе це розвиватиметься. Громада стане центром розквіту, але ніколи не забуде про страшні часи війни та про тих, хто віддав життя за нас.
Дівчина не намагається вразити гучними словами. Вона говорить просто, так, як відчуває. І якщо колись її тексти читатиме вся країна, Марія знає, що хотіла б сказати найперше:
«Ми, українці – сильний і незламний народ. Ми не маємо цуратись свого. Ми не маємо зневажати предків і тих, хто стояв за нас. Навіть після найтемнішої ночі настає світанок. Якщо ми хочемо змін – маємо почати з себе».
Покоління дітей, що зростає у період війни, несе в собі досвід, якого не мало би бути. Але разом із ним – усвідомлення сили власного голосу. Марія говорить і пише не заради визнання, а з відчуття відповідальності: за сенси, за правду, за людей, які читають. Дівчина вірить, що слова здатні змінювати людей. Слово закликає до дії, пробуджує свідомість, змушує замислитись, знаходити в собі силу діяти та змінювати світ навколо.
Джерело: Сумська ОВА
#ОТГ_Інформ_Сумщина #Особистості #НовослобідськаГромада
